Трагедія Базару.

Країна нам звеліла і пішли,
І впали тут ми, вірні заповіту
Батьків своїх. О, хто б ви не були,
Підіть скажіть про нашу долю світу...
М. Оверкович

Минуло 85 років від тієї великої, знаменної, а разом з тим і сумної події — Другого Зимового походу Армії УНР, який став свідченням незламності українського національного духу та прагнення українського народу продовжувати національно-визвольну боротьбу, що вже тривала чотири роки. Після того, як українських вояків було інтерновано у польські табори, здавалося, що визвольна боротьба в Україні припинилася на тривалий час, що всі надії на визволення вже втрачені. Однак це було не так. Свою працю продовжували величезна кількість повстанських загонів, які здебільшого діяли під гаслами створення незалежної України.

За свідченнями самих учасників опору, у повстанських відділах у різний час з січня до вересня 1921 р. перебувало від 15 до 30 тисяч бійців. Крім того, близько 30 тисяч вояків входило до відділів Нестора Махна. Навіть у чекістських документах вказується, що в 1921 р. кількість повстанців в Україні досягла 40 тисяч. Приблизно таку ж статистику наводять сучасні українські та закордонні дослідники.

Представники від повстанських загонів постійно зверталися з проханнями до Головного Отамана та до Уряду УНР, щоб вони очолили ці національно-визвольні змагання українського народу. Наприклад, представники Головного Українського Повстанського Народного Комітету Волині і Поділля писали до С. Петлюри: "Тобі, Батьку і Провідниче наш великий, Великий Вождю Українського народу… Народ український не може терпіти довше, сповнилася міра терпіння і муки. Ми ждемо Твого руху, Твого слова, керівництва Твого, Твоєї помочі, Головний Отаман наш, Голово Рідної Справи нашої, — дай свою руку, дай гасло — всі ми клянемося, що до одного, як один підемо на останній упертий бій з ворогом, бо вже стало так, що або волю добути, або вдома не бути!".

Через це з наказу С. Петлюри та за підтримки Польського Генерального Штабу на початку 1921 р. було створено Партизансько-Повстанський Штаб (далі — ППШ), який очолив генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Ця установа мала займатися підготовкою українських збройних формувань, що перебували в інтернуванні, до переходу радянсько-польського кордону (тобто готувати Другий Зимовий похід) та займатися організацією всеукраїнського антибільшовицького повстання, яке мало розпочатися з приходом українського війська.

У підпорядкування ППШ перейшли майже всі повстанські організації та партизанські загони, що діяли на українській території. Він визначав їхню працю, підтримував зброєю, займався збором розвідувальної інформації та проводив підготовку антирадянських виступів у Радянській Україні.

Улітку більшовицькі каральні органи провели низку заходів для припинення повстанської боротьби. Було ліквідовано Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет, підпільну організацію залізничників на Катеринославщині, знищено партизанський загін отамана Мордалевича та ін. За ліквідацію цих повстанських загонів чекістське керівництво Київської, Одеської та Катеринославської губерній отримало державні нагороди.

На липень 1921 р. в УСРР свою діяльність продовжували 42 партизанські загони. Усі вони вимагали від ППШ розпочати Другий Зимовий похід у час жнив, коли різні "продотряди" забирали збіжжя в українських селян. Саме тоді українське селянство чекало наказу про початок Другого Зимового походу.

Однак його було видано лише 25 жовтня 1921 р., коли повстанська боротьба вже пішла на спад. Після цього три повстанські групи — Волинська, Подільська, Бессарабська — вирушили у Другий Зимовий похід.

Найбільш трагічно склалася доля головної Волинської групи під керівництвом самого генерал-хорунжого Ю. Тютюнника. Вона нараховувала 155 старшин і урядовців та 645 козаків. Озброєні рушницями були лише 50% вояків. Як повідомляв Г. Рогозний, "уся група була обідрана, майже гола. У Другій збірній бригаді було 60% козаків і старшин, одягнених в лахміття; на 200 стрільців — 48 було босих, а 30 підв'язували черевики шнурками, — плащів не мав майже ніхто". Незважаючи на таке матеріальне становище групи, вояки вирушили у похід, сподіваючись на підтримку українського населення.

Організаційно Волинська повстанська група складалася з двох дивізій, які очолювали Леонід Ступницький та Микола Янченко. Крім того, до неї входила гарматна бригада, кінна сотня, технічна сотня та польова варта. Разом з нею в Україну перейшов штаб Повстанської Армії, при якому були канцелярія, комендатура, дефензива, мобілізаційний відділ, армійський шпиталь та ін. Такий склад учасників походу демонструє, що планувалося проведення широких військових операцій. У разі успіху повстання ця група мала стати
ядром регулярної української армії. Така громіздка організація штабу зменшувала маневрову здатність групи. Після переходу в Україну корисним був лише армійський шпиталь.

Перехід через кордон відбувся в ніч з 3 на 4 листопада 1921 р. біля с. Борова. Звідси вояки Волинської групи швидким маршем попрямували углиб України. На шляху руйнували більшовицькі комунікації, знищували невеликі більшовицькі частини чекістів та представників "продзагонів", які тероризували українське населення та забирали збіжжя.

7 листопада відбувся бій за Коростень, який для Повстанської Армії був пунктом великого стратегічного та політичного значення. Його захоплення дозволило б повідомити населення про початок загального українського повстання та деморалізувати червоноармійців. Але найголовнішим було те, що у Коростені знаходилося велике військове депо зі зброєю, одягом, кіньми, майном, яке було вкрай необхідне для українських вояків.

На певний час повстанцям вдалося захопити частину міста. Вони звільнили близько 600 в'язнів місцевої в'язниці, розстріляли 20 працівників Коростенської чека та штаб 133-ї бригади, знищили та взяли у полон багатьох червоноармійців. Але прихід нових більшовицьких сил змусив вояків Волинської повстанської групи залишити місто. Незважаючи на такі здобутки, групі не вдалося захопити місто, а разом з тим зброю та амуніцію, яка була так необхідна.

Після невдачі під Коростенем у с. Михайлівці відбулася військова нарада керівників Волинської групи, на якій пропонувалося припинити похід та повертатися до Польщі. Однак переважила думка про перехід групи у район Радомишль— Житомир для з'єднання з Подільською повстанською групою та відділом В. Нельговського.

Останній героїчний бій з більшовицькими військами Волинська група провела 17 листопада 1921 р. під Малими Миньками. У ньому 1000 вояків-повстанців протистояли кількатисячному добре озброєному більшовицькому війську. Бійці боролися до останнього набою. Окремі вояки, щоб не потрапити до більшовицького полону, підривали себе останньою гранатою. Так вчинили урядовець М. Білинський, ройовий Андрієвський та інші.

Після того, як повстанці витратили всі набої, червоноармійці почали рубати безборонних козаків. Вбивали всіх: поранених, тих, хто здавався, людей, які ледве трималися на ногах. Тривало це доти, поки не приїхав Г. Котовський і не припинив звірства.

Дивом вдалося врятуватися і повернутися до Польщі штабу армії, кінній сотні та пораненим, які перебували на передніх підводах.

Після закінчення нищення та грабунків полонених українських вояків вишикували у чотири шеренги та повели до М. Миньок, де їх замкнули у церкві. Вночі червоноармійці продовжили грабунки. Над полоненими знущалися, не давали їсти.

Г. Котовський пропонував повстанцям перейти на службу до Червоної армії. Цим він мав намір ствердити "безідейність" повстань, а можливо, хотів поповнити свою бригаду хоробрими, завзятими бійцями, але всі вояки відмовилися від цієї пропозиції.

18 листопада полонених, оточених кінним ескортом, перевели до Базару, де над ними відбувся суд. Протокол Надзвичайної комісії свідчить, що під Малими Миньками було вбито більше 400 бійців, у полон захоплено разом з пораненими 537 вояків, з яких до суду дожило лише 443. До найвищої міри покарання — розстрілу – засудили 360 повстанців. Осіб командного складу направили до Києва для додаткового допиту, більшість з них було вбито.

Представник УСРР у Польщі О. Шумський, прочитавши вирок комісії, пропонував перетворити цей суд на великий політичний процес, інформацію про який поширити у європейській та американській пресі. У той же час дії червоноармійців під М. Миньками він прохав замовчувати, адже "способ ликвидации этого набега, принятый киевскими товарищами, произведет невыгодное для нас впечатление".

22 і 23 листопада повстанців невеликими групами підводили до ям, викопаних місцевими селянами з наказу більшовиків, і розстрілювали.

За даними, які наводить український історик Роман Коваль, серед козаків і старшин, що поклали своє життя під Базаром, були не лише українці, а й представники інших народів. Згідно з анкетами розстріляних, 85,88 % з них становили українці, 9,41 % — росіяни (це не менше 32 чол.), поляки — 1,47 %, білоруси та євреї — 1,18 %, німці — 0,59 %. Це демонструє, що більшовицький окупаційний режим був ворожим не лише українському народові, а й представникам національних меншин, що проживали в Україні.

Червоноармійці під Малими Миньками теж зазнали значних втрат. Як свідчать спогади, вони декілька днів возили своїх поранених до Овруча, а більшовицькі шпиталі в Базарі, Хабнім і Народичах були вщерть заповнені.

З поразкою Другого Зимового походу збройна епопея регулярної української армії закінчилася, але український народ не припинив боротьби за своє визволення і за відродження державної незалежності. У різні часи український народ виявляв це своє стремління та сподівався на відродження власної незалежної держави.

Ярослав ФАЙЗУЛІН

Електронна версія часопису Конгресу Українських Націоналістів.