Курне — «Кургани» і «За путь»
Залізниця розділила станцію Курне на дві частини, і кожна з них мала своє обличчя, свою атмосферу. Одну частину називали «Кургани», іншу — «За путь».
У «Курганах» стояв сільський клуб — місце, де збиралися люди на свята, концерти й кіносеанси. Тут же була восьмирічна школа, яка давала дітям перші знання й відкривала дорогу в життя. «За путь» жило іншим ритмом: там височів гуртожиток овочесушильного заводу, а поруч сам завод, що гудів у сезон переробки овочів і фруктів.
Я жив тоді біля гуртожитку, всього за сто п’ятдесят метрів від залізничного вокзалу. Це була особлива атмосфера: поруч шум потягів, гуркіт заводу, а навколо — знайомі обличчя.
Неподалік мешкав Геннадій Метрофанов — старший за мене приблизно на двадцять років. Він був людиною музики: після школи навчався у Новоград-Волинському музичному училищі по класу баяна. Та життя склалося так, що всю свою трудову діяльність він провів на овочесушильному заводі, працюючи різноробочим. Його доля — приклад того, як талант і мрії часто губилися серед буднів радянської промисловості. Сьогодні Геннадія вже немає серед живих, але пам’ять про нього залишилася.
У «Курганах», біля клубу, жив і досі мешкає Микола Заховайко — старший за мене на десять років. Його постать теж вписана в історію нашого селища, адже кожен із нас був частиною тієї великої картини життя станції Курне.
Так залізниця не лише розділила поселення на дві частини, а й створила два світи — один із шумом заводу та гуртожитку, інший із школою й клубом. І між ними завжди була дорога, що з’єднувала людей, їхні долі та спогади. Сімейне життя у Геннадія Метрофанова не склалося — він залишився неодруженим. Та його душа завжди була сповнена музики. Геннадій чудово грав на баяні: будь-яку нову пісню, яку чув по телевізору чи радіо, він одразу розучував і виконував. Його баян звучав на вечорах, у гуртожитку, на заводських святах — і кожна мелодія ставала частиною життя селища. Хоча працював він різноробочим на овочесушильному заводі, у пам’яті людей залишився як музикант, що дарував радість.
Микола Савелійович Заховайко, народжений у 1954 році, після служби в армії кілька років працював оператором на залізничних рефрижераторах. Згодом його життя пов’язалося з кіно: він довгий час був кіномеханіком у клубі, «крутив» фільми для односельців. Його руки запускали кінопроектор, і саме завдяки йому люди бачили нові стрічки, сміялися й плакали разом у темному залі. З дитинства Микола вмів грати на баяні — був самоучкою, а після армії опанував ще й гітару. Його музика й кіно стали невід’ємною частиною культурного життя «Курганів».
Лихач Олександр Володимирович, мій брат, народився у 1961 році. У школі він був активним учнем: уже в першому класі виступав на районних змаганнях між восьмирічними школами. Протягом усіх років навчання в Курненській школі він брав участь у спортивних турнірах, виступав на вечорах і святах, був душею колективу. Після служби в армії Олександр оселився в Житомирі, де й працює донині. Його життєва енергія й спортивний запал залишилися в пам’яті тих, хто знав його з дитинства.
«Москвич» і кам’яна дорога
У 1976 році батько подарував Миколі Заховайку автомобіль — «Москвич ИЖ-Комбі». Для тих часів це була справжня розкіш. Машина одразу стала центром уваги молоді: з її допомогою можна було ввечері поїхати в сусіднє село на танці, вирушити на річку чи просто з’їздити за пивом. Автомобіль дарував свободу, якої так бракувало в сільському житті. Саме тоді з Миколою подружився Олександр — їх об’єднала і дружба, і спільні пригоди на колесах.
Та дороги в ті часи були проблемою. Весною й восени, коли дощі перетворювали ґрунт на багно, виїхати на автомобілі було майже неможливо. Доріг, як ми розуміємо їх сьогодні, тоді ще не було. І ось одного дощового дня Микола вирішив: треба будувати власну дорогу від свого дому до капітальної, кам’яно-брукованої, що пролягала за півкілометра.
Будівництво дороги стало справжньою подією. У ті часи роботу можна було організувати «за могорич і закуску». Машина каменю коштувала літр самогону, шматок сала, два солоні огірки й цибулина. Молодь охоче бралася до праці, адже після роботи на них чекали веселощі й катання на «Москвичі».
Основними будівничими були Олександр, Терещук Анатолій — однокласник Сашка та сусід Миколи, а також Радько Іван, молодший за Сашу на рік. Вдень вони носили каміння, укладали дорогу, а ввечері сідали в автомобіль і вирушали у свої маленькі пригоди.
Так з’явилася дорога, яка дозволила Миколі виїжджати будь-якої пори року й за будь-якої погоди. Вона стала символом того, як дружба, молодість і бажання свободи можуть перетворити навіть болото на шлях у майбутнє.
Літо, музика і гуртожиток
Щоліта на овочесушильний завод приїжджав стройзагін із Житомирського кооперативного технікуму та училища. Назва звучала грізно — «стройзагін», але насправді студенти, переважно дівчата, не будували, а допомагали на виробництві: чистили полуницю, варили варення й джеми, мили скляні банки. Робота була нелегка, але гуртожиток заводу ставав для них маленьким домом, де вирувало життя.
Вечорами біля гуртожитку збиралася вся молодь селища. Це було місце зустрічей, знайомств і веселощів. Часто дівчата запрошували Геннадія з баяном. Він приходив, розкладав інструмент, і вже за кілька хвилин подвір’я гуртожитку наповнювалося музикою. Дівчата співали, танцювали, сміялися, а баян звучав то ніжно, то весело, то урочисто.
Після роботи над дорогою Микола приїжджав до гуртожитку на своєму «Москвичі» разом із друзями. Вони приносили гітару, і тоді музика ставала ще багатшою: баян і гітара перепліталися, створюючи атмосферу справжнього свята. Молодь співала улюблені пісні, ділилася мріями, планувала майбутнє.
Ці вечори були особливими. Вони дарували відчуття єдності, радості й молодості, яка не знала меж. Гуртожиток овочесушильного заводу ставав центром життя, де народжувалися дружби, симпатії й спогади, що залишилися з людьми на все життя.
Перша пісня і весняні вечори
Ранньою весною 1978 року Саша розповів мені, що його навчає грати на гітарі Микола. Тоді він був учнем десятого класу Курненської середньої школи й саме купив собі гітару. Саша почав передавати мені ті самі уроки, які отримував від Миколи. Так я вперше взяв у руки інструмент і навчився грати свою першу пісню — «Листя жовті».
Моє перше «публічне» виконання відбулося не на сцені, а в лісі. Наш дружний сьомий клас Курненської восьмирічної школи часто проводив свята разом: виїжджали на природу, гуляли вечорами. І ось одного дня я взяв із собою Сашину гітару. Серед дерев, біля багаття, я вперше зіграв «Листя жовті» для друзів. Це був момент, коли музика стала частиною мого життя.
У той час старші хлопці збиралися вечорами біля гуртожитку овочесушильного заводу, а ми, чотирнадцятирічні, мали своє місце для зустрічей. Ми сходилися біля будинку нашої однокласниці Людмили Іванісько. Її брат Віктор, старший за нас на рік, виносив на вулицю магнітофон. Ми танцювали, слухали музику, сміялися. Віктор мав особливу пристрасть до радіотехніки: він ремонтував телевізори й радіоприймачі, а одного разу навіть зібрав власний підсилювач потужності, щоб музика з магнітофона звучала гучніше й чистіше.
Перші акорди «Серпантину»
Коли брат Олександр пішов служити в армію, його гітара залишилася вдома, і я почав користуватися нею. Це був мій шанс заглибитися у світ музики. У 1980 році я придбав до гітари звукознімач — невеликий пристрій, який перетворював коливання струн у електричний сигнал. Підключений до підсилювача, він робив із звичайної акустичної гітари справжню електрогітару.
Я запропонував Віктору спробувати підключити гітару через звукознімач до його саморобного підсилювача потужності. І коли ми вперше почули це звучання — чисте, гучне, електричне — нашому захопленню не було меж. У ту мить я відчув себе Полом Маккартні, гітаристом «Самоцвітів» чи навіть учасником «Boney M».
У Віктора був простий магнітофонний мікрофон. Ми підключили його до підсилювача, і я заспівав пісню під гітару. Це було відкриття: музика звучала зовсім по-іншому, вона набувала сили й об’єму. Ввечері ми винесли колонки на вулицю, і я грав на гітарі зі звукознімачем, співаючи у мікрофон. Друзі, які збиралися там щодня, були вражені — їм подобалося, а мені подобалося ще більше.
Саме тоді народилася ідея створити власну групу. Так було покладено початок нашому майбутньому гурту «Серпантин». Це була не просто музика — це була мрія, яка почала ставати реальністю.
Народження «Серпантину»
Ще раніше ми з Геннадієм часто грали біля гуртожитку: він на баяні, я на гітарі. І виходило у нас непогано — музика збирала молодь, дарувала радість. Але тепер я вирішив зробити крок далі: запросив Геннадія з баяном до Віктора, щоб спробувати зіграти через підсилювач. Ми закріпили мікрофон на голосових клавішах баяна, і коли заграли вдвох — гітара й баян, підсилені електронікою, — нас знову охопило захоплення.
Так біля Віктора ми почали влаштовувати вечірні репетиції. У той час у клубі «крутили» пластинки, але танцювати під них вже було не так цікаво. Молодь ходила по сусідніх селах на танці, а після того, як почули нашу гру, все більше хлопців і дівчат почали збиратися саме біля будинку Віктора. Там вечорами ми влаштовували справжні танці просто неба.
Сусідам, звісно, це не подобалося — шум заважав заснути. Тоді ми вирішили перенести нашу музику до клубу. І ось через деякий час підсилювач і колонки вже стояли там, а ми грали танці для всього селища. Це було нове явище — живий звук, справжня енергія, і молодь відчувала, що народжується щось особливе.
Саме в цей час з армії повернувся Петро Володимирович Грібук. У нього вдома був зібраний «ударник» — піонерський барабан зі школи та саморобна «тарілка» з гільзи від снаряда. Ми запросили його зіграти з нами. І так утворилася наша перша група: я з гітарою, Геннадій з баяном, Петро з ударником і Віктор — електротехнік, який відповідав за підсилювач, мікрофони й колонки. Іноді він теж брав гітару, створюючи вид гри в такт із нами.
Багато хлопців тоді мріяли бути на нашому місці. Ми були першими, хто приніс у клуб живу музику, і це стало початком історії гурту «Серпантин».
«Гамма» і нове звучання клубу
У сусідньому селі Курне, в клубі, стояв старий клавішний інструмент — «Гамма». Він довго припадав пилом, але ми з великими труднощами домоглися, щоб його переоформили й передали до нашого клубу. Це було справжнє надбання: тепер у нас з’явився ще один голос у музиці.
Я почав вчитися грати на клавішах самостійно, а на гітарі замість мене я пробував навчити грати свого однокласника Михайла. Та гітара йому так і не підкорилася, і мені доводилося виступати то на клавішах, то на гітарі — залежно від того, яку пісню ми виконували. Це було непросто, але водночас захопливо: кожен новий акорд відкривав перед нами нові можливості.
З появою «Гамми» наша музика стала багатшою, і клуб ожив. На танці почали приходити все більше молоді, причому не лише з нашого селища, а й із сусідніх. Люди відчували, що тут звучить щось нове — не пластинки, не магнітофон, а жива музика, яка створювала атмосферу справжнього свята.
Так поступово наш гурт ставав центром молодіжного життя. Кожен вечір у клубі перетворювався на подію, і ми відчували, що робимо щось важливе — даруємо людям радість і об’єднуємо їх навколо музики.
Перші виступи і перші гроші
Осінь 1981 року стала для нас особливою. Саме тоді ми вперше заробили гроші на музиці — грали на весіллі. Це був наш дебют як справжніх музикантів, і відчуття було неймовірне: ми не просто грали для друзів чи на танцях, а стали частиною важливої події в житті людей.
Потім були проводи в армію. Такі вечори завжди проходили емоційно, і наша музика додавала їм особливого настрою. Ми відчували, що гурт «Серпантин» стає потрібним, що він має своє місце в житті селища.
Але одного разу на вечірці перегорів наш підсилювач. Це був удар — без нього ми не могли продовжувати виступи. І гурт на деякий час припинив своє існування.
Другий прихід настав восени того ж року. З армії повернулися мій брат Олександр і Микола Бусел. Вони ще встигли побачити «Серпантин» у дії, відчути його атмосферу. Відразу після приїзду вони були запрошені на проводи в армію, де ми грали. Але вже в грудні 1981 року наш підсилювач остаточно згорів, і гурт знову замовк.
Це була перша сторінка історії «Серпантину» — яскрава, але коротка. Ми відчули смак сцени, перших заробітків, перших успіхів і перших втрат. І хоча гурт припинив існування, у пам’яті залишилися ті вечори, коли музика об’єднувала нас і дарувала відчуття справжнього свята.
Друге народження «Серпантину»
Наближався Новий 1982 рік. Молодь уже звикла до наших виступів у клубі, і я не міг змиритися з тим, що гурт припинив існування через згорілий підсилювач. За кілька днів до свята я звернувся до Миколи Заховайка, який працював кіномеханіком у клубі, з проханням позичити нам «кінаповський» підсилювач — той самий, що використовувався для показу фільмів. Насилу, але він погодився. І саме завдяки цьому новорічний вечір був врятований.
Ми почали репетирувати: Саша й Микола Бусел грали на гітарах і співали, Микола Заховайко — на баяні, як і Геннадій, Петро — на ударнику, а я — на клавішах. У новорічну ніч усе склалося блискуче: два голоси Саші й Миколи звучали гармонійно, два баяни й клавіші створювали багатий фон, а ударник додавав ритму. Молодь танцювала, співала разом із нами, і ми відчули, що повернулися.
Після Нового року відбулися зміни — і кадрові, і технічні. До складу групи остаточно увійшли мій брат Олександр і Микола Заховайко. Віктор Іванісько, який раніше відповідав за техніку, нам уже був не потрібен. Тепер у нас був чіткий розподіл: Микола — бас-гітара, Олександр — ритм-гітара, Геннадій — баян, Петро — ударник, я — клавіші.
Ми купили новий підсилювач, придбали ревербіратор на базі бобінного магнітофона, Саша купив хорошу електрогітару, Микола — бас-гітару. Колонки змайстрували власноруч, а мікрофони придбали нові. Ранньою весною 1982 року гурт «Серпантин» відродився в оновленому складі — сильніший, технічно оснащений і готовий до нових виступів.
Це був другий етап нашої історії — вже не просто спроба, а справжнє становлення гурту, який став символом молодості й музики нашого селища.
Репертуар і весільні будні
З моменту нашого нового складу, головним музичним керівником став Олександр. Саме він визначав репертуар групи. Усі нові хітові пісні, які звучали по радіо чи телевізору, він перекладав на акорди, записував слова й готував для нас. У нього був бобінний магнітофон «Маяк 003», і кожну нову пісню він перемотував десятки разів, уважно слухав, розбирав і нотував.
Іноді траплялося так, що весілля ми грали майже щовихідних. Тоді Олександр за тиждень готував три–чотири нові пісні. У п’ятницю ми збиралися на репетицію, і він приносив уже готові розписані акорди. За вечір ми розучували новий матеріал, а вранці вирушали на весілля.
Солістом гурту також був Олександр. Його голос був сильним і виразним, а в дуеті з Миколою Буслом звучав особливо гармонійно. Кілька пісень виконували Микола чи Петро — це було потрібно, щоб дати Олександрові перепочинок.
У ті далекі часи весілля гуляли майже щовихідних, окрім періодів посту. Іноді траплялися накладки: нас запрошували одночасно на два весілля. Тоді одне ми віддавали іншим музикантам, а вони, у свою чергу, іноді передавали нам свої замовлення. Так між музикантами існувала своєрідна «взаємодопомога», і робота йшла безперервно.
Весільні виступи стали для «Серпантину» справжньою школою майстерності. Ми вчилися швидко освоювати нові пісні, тримати публіку, працювати як єдиний колектив. І саме тоді гурт набув справжньої популярності серед молоді та жителів навколишніх сіл.
