Курне — народження з козацького куреня
Станція Курне, що нині належить до Житомирської області, має коріння, яке сягає глибини народної пам’яті. Сьогодні це невелике поселення, але його історія бере початок у часи, коли українські землі боронили запорізькі козаки.
Тоді ще не було села, лише безкраї поля, ліси та дорога, яку наказала збудувати імператриця Катерина, щоб з’єднати Київ із західними землями. Саме цією дорогою рухалося козацьке військо, і на околиці воно зупинилося на відпочинок.
Для ночівлі козаки спорудили курені — невеликі хатини з деревини та глини. Усередині палали багаття просто на долівці, дим виходив крізь отвори в даху, а тепло зігрівало втомлених воїнів. Тут вони готували їжу, лагодили зброю й коней, відновлювали сили перед новими походами.
Коли основні сили рушили далі, кілька козаків залишилися охороняти поселення. Вони доглядали курені, щоб ті не занепали, чекали на повернення товаришів. Так із тимчасового табору народилося постійне поселення — село Курне.
З роками воно розрослося, і нині стоїть поруч із сучасною трасою Київ–Львів, між Житомиром та Новоград-Волинським. Народні перекази зберегли пам’ять про ті часи, коли з простих куренів постало село, що стало частиною великої історії українського краю.
Станція Курне — робітниче серце краю
У 30-х роках ХХ століття між Житомиром та Новоград-Волинським проклали залізницю. Вона пролягла неподалік від старого села Курне й стала важливою артерією для всього регіону. Тут виникла потреба у станції, яка б забезпечувала доставку вантажів у навколишні райони. Так постало нове поселення — станція Курне, що розташувалася всього за два кілометри від старого села.
У радянські часи життя тут вирувало. Вокзал був центром зустрічей, а склади й підприємства — місцем роботи та заробітку. Мешканці станції Курне з гордістю писали у графі «соціальне становище» — робітник. Це було особливе явище: тоді, коли більшість селян працювали в колгоспах, курненці були зайняті на складах, у майстернях та організаціях, що розташовувалися поруч із залізницею.
Вечорами вокзал оживав: до потягів виходили і молодь, і старші люди. Молоді дівчата й хлопці одягалися у найкраще, щоб зустрітися, поспілкуватися, домовитися про вечірні гуляння. Старші ж сходилися, аби обговорити новини, поділитися думками, просто побути разом. Потяг ставав не лише транспортом, а й приводом для зустрічей, а вокзал — справжнім центром життя.
Склади працювали без упину. Тут вивантажували хімікати, техніку, паливо. Черги біля складів тягнулися на сотні метрів: кінні вози, трактори, вантажівки — усе чекало своєї черги. Молодь наймали для важкої роботи, і це було престижно, адже зарплата тут була вищою, ніж у колгоспі.
Сьогодні від тих організацій залишилися лише назви та пусті будівлі. Але пам’ять про ті часи живе — про шум вокзалу, про гуркіт вагонів, про робітничу гордість, яка вирізняла станцію Курне серед інших поселень.
Склади сільгоспхімії — молодіжна кузня заробітку
У найкращі часи склади Червоноармійської сільгоспхімії були місцем, де вирувало життя. Сюди прибували залізничні вагони, навантажені хімікатами для удобрення полів у колгоспах сусідніх районів. Величезні купи мішків і відкриті вагони чекали на робітників, а над усім цим гулом здіймався скрип і гуркіт залізничного крана, яким вправно керували Лихач Володимир Олександрович та Люшненко Сергій Петрович.
Для вивантаження мішків наймали молодь «зі сторони». Робота була важкою: руки швидко вкривалися пилом і потом, плечі боліли від ваги, але кожен знав — після зміни отримає готівку прямо на руки. Це було відчуття справжньої незалежності: зароблені гроші, які можна витратити на власні потреби. Саме тому склади користувалися такою популярністю серед молоді.
Зарплата тут була найвищою серед усіх складів, і потрапити на вивантаження вагонів було нелегко. Місця розподілялися майже як нагорода, і кожен, хто отримував шанс працювати, відчував гордість. Атмосфера була особлива: гуркіт вагонів, запах хімікатів, гомін молодих голосів, що жартували й сміялися навіть під час важкої праці. Після роботи хлопці й дівчата збиралися гуртом, ділилися враженнями, планували вечірні зустрічі, а зароблені гроші здавалися символом дорослого життя.
Сьогодні ці склади ще стоять, але вже без руху й шуму. Порожні стіни мовчки нагадують про часи, коли тут кипіла робота, коли молодь відчувала себе потрібною й сильнішою. Та без господаря будь-яка споруда приречена на руйнування, і доля складів сільгоспхімії, здається, вже вирішена.
Склади сільгосптехніки — арсенал колгоспного господарства
Колись склади Червоноармійської сільгосптехніки були справжнім арсеналом для всього району. Їхні величезні приміщення були забиті тракторами, вантажними машинами, сівалками, косарками, комбайнами та безліччю запчастин. Тут панував особливий дух — запах мастила й металу, гуркіт двигунів, що заводилися перед відправкою, і гомін робітників, які готували техніку до розвезення.
У ті часи нові машини прибували залізницею, а далі їх «своїм ходом» розвозили по колгоспах Червоноармійського району. Це була ціла подія: трактор чи комбайн, що вирушав зі складу, ставав символом розвитку й надії для господарства, яке його отримувало.
Серед робітників складу особливо згадують Руденького Василя Юхимовича — людину, яка довгі роки працювала тут і знала кожну машину, кожну деталь. Сьогодні він залишився єдиним охоронцем порожніх будівель, сторожем минулої слави. Його постать — мов символ того, як колись живі й галасливі склади перетворилися на мовчазні руїни.
Тепер ці приміщення стоять пусткою, але якщо зупинитися біля них у тиші, можна майже почути відлуння минулого: гуркіт двигунів, голоси робітників, запах свіжої фарби на новій техніці. Це нагадування про часи, коли склади були серцем господарського життя району.
Паливний склад — черги, що тягнулися на кілометри
Серед усіх підприємств, що діяли на станції Курне, одним із небагатьох, яке зберегло життя навіть у часи занепаду, був паливний склад. Його історія — це своєрідний символ минулої епохи.
У 70-х роках ХХ століття, особливо восени, перед початком опалювального сезону, біля складу виростали черги, які тягнулися на сотні метрів, а то й на цілий кілометр. Тут можна було побачити все: від простих кінних повозок до найсучасніших на той час вантажних автомобілів. Кожен приїжджав за своїм — комусь потрібні були дрова, комусь брикет, а комусь вугілля. Асортимент був настільки різноманітний, що й перелічити його повністю було неможливо.
Паливний склад мав власні трактори та автомобіль, які допомагали доставляти паливо прямо до господарств. Це була справжня служба, яка рятувала людей від холодних зим і давала відчуття впевненості у завтрашньому дні.
Сьогодні все змінилося. Черги зникли, транспорт давно розпроданий, а паливо хоч і продається, та ціни вже не відповідають доходам місцевих жителів. Люди почали економити, шукати інші способи опалення, і склад втратив ту роль, яку мав колись.
Та незмінним залишився його керівник — Нестерчук Іван Павлович. Від розквіту й до сьогодні він стоїть на чолі паливного складу, мов жива нитка, що поєднує минуле з теперішнім. Його постать нагадує про ті часи, коли паливо було стратегічним ресурсом, а склад — місцем, де вирішувалася доля цілого району.
Курненська нафтобаза — паливне серце станції
Поруч із паливним складом своє життя зберегла й Курненська нафтобаза. Її доля тісно переплетена з історією всієї країни, адже поки транспортні засоби потребують нафтопродуктів, такі бази залишаються необхідними.
У радянські часи нафтобаза була стратегічним об’єктом, що забезпечував паливом не лише станцію Курне, а й навколишні райони. Величезні резервуари, запах бензину й дизелю, постійний рух цистерн — усе це створювало атмосферу важливості та сили.
Згодом, коли нафтовидобування в Росії перейшло до приватних рук, подібна доля спіткала й українські нафтобази. Курненська не стала винятком: її акції були розпродані, і покупці виклали за них чималі гроші — навіть більші, ніж за підприємства в самому Житомирі. Для робітників це стало несподіваним шансом: один із них на отримані кошти зміг дозволити собі придбати старий автомобіль, що тоді було справжньою розкішшю.
Та разом із приватизацією прийшли й скорочення. Люди втратили роботу, а нафтобаза вже не була тим місцем, де вирувало життя. Вона продовжує працювати, але не так, як колись: тепер це приватний бізнес, а не державна опора.
Нафтобаза й досі стоїть, мовчазно нагадуючи про часи, коли паливо було не лише товаром, а й символом розвитку, коли кожна цистерна означала рух уперед. Її історія — це віддзеркалення змін у країні: від державної стабільності до приватної невизначеності.
Склад Довбиського фарфорового заводу — нездійснена мрія
На станції Курне, серед інших складів, особливе місце займав склад Довбиського фарфорового заводу. У 60-х роках минулого століття тут ширилися чутки, що планується грандіозний проект — прокласти залізничну гілку від станції Курне до самого заводу, що розташований у Довбиші, приблизно за п’ятнадцять кілометрів. Це мало б стати справжнім проривом: швидка доставка порцелянових виробів, нові робочі місця, розвиток регіону.
Проект навіть був профінансований, але залізнична гілка так і не з’явилася. Виділені кошти зникли невідомо куди, а серед людей залишилися лише розмови й розчарування. У ті часи такі чутки мали великий резонанс — адже кожен сподівався на розвиток, на нові можливості, на те, що їхній край стане важливим центром виробництва.
Сьогодні відправка вантажів залізницею стала надто дорогою справою, а порцелянові вироби поступово виходять із моди. Тому склад Довбиського фарфорового заводу призупинив свою роботу, чекаючи кращих часів. Його порожні приміщення мовчки нагадують про нездійснену мрію, про ті плани, що могли змінити життя цілого району, але залишилися лише на папері та в людських переказах.
Вокзал — серце зустрічей і спогадів
Про саму залізничну станцію можна сказати небагато: вона й досі працює, залізниця процвітає, але вже не так, як колись. Науково-технічний прогрес приніс нові технології, і разом із ними зникли професії, що були невід’ємною частиною залізничного життя: стрілочники, обхідники, чергові по коліях. З їхнім відходом зникла й частина людських історій.
Та якщо вдатися до спогадів старших мешканців, то станція Курне у 50–80-х роках була справжнім центром життя. Вечорами до потягів виходив увесь народ — і старі, і малі. Це було своєрідне свято: «людей подивитися, себе показати». Молодь одягалася у найкраще, щоб зустрітися, обговорити плани на вечір, домовитися про танці чи кіно. Старші люди сходилися, аби поговорити про господарство, новини, просто побути разом.
Вокзал був місцем, де перетиналися долі. Тут народжувалися знайомства, закохувалися, домовлялися про справи. Потяг ставав приводом для зустрічі, а станція — сценою, де розгорталося життя селища.
Сьогодні все змінилося. На вокзалі можна побачити лише тих, хто виїжджає чи приїжджає. Немає вже вечірніх прогулянок до потяга, немає гамору й сміху молоді. Лише холодні стіни вокзалу мовчки нагадують про ті часи, коли він був живим центром, а не просто транспортним вузлом.
Овочесушильний завод — фабрика смаків і спогадів
Найбільшим підприємством на території станції Курне був Червоноармійський овочесушильний завод. Його справжній розквіт припав на кінець 70-х — початок 80-х років ХХ століття. Тоді завод працював на повну силу, переробляючи за сезон величезні обсяги овочів і фруктів.
Цехи гули від роботи, повітря було наповнене ароматами яблук, вишень, капусти й огірків. Тут трудилися не лише мешканці станції Курне, а й люди з навколишніх сіл. Продукція заводу користувалася попитом не лише в Радянському Союзі, а й далеко за його межами. Японія купувала картопляний крохмаль, Чехословаччина — джеми та повидло. Список країн, куди відправляли продукцію, був довгим, і кожна партія товару була гордістю для робітників.
Асортимент був вражаючий: сушена картопля, морква, цибуля для жителів півночі Росії; березовий та яблучний соки у трилітрових банках; солоні огірки й квашена капуста в дубових бочках. Це була продукція, яку сьогодні важко знайти на прилавках магазинів. Вона була натуральною, без хімії, і саме тому такою цінною.
Завод мав гуртожиток, де жили молоді спеціалісти та сім’ї. Влітку, у розпал сезону, сюди приїжджали студентські будзагони з Житомирського кооперативного технікуму та училища. Молодь працювала на заводі, а вечорами гуртожиток наповнювався сміхом, піснями й розмовами. Це була справжня школа життя.
Та часи змінилися. Житомирський облспоживспілка, у чиєму розпорядженні був завод, не змогла підтримати його діяльність. Він давно припинив роботу й поступово розпродається на металобрухт. Лише спогади залишилися про ті часи, коли завод був гордістю району, а його продукція — символом якості.
Останні три десятиліття заводом керував Якимчук Андрій Аркадійович. Сьогодні він на заслуженому відпочинку, а підприємство, яке колись годувало пів світу, стоїть у тиші, мовчазно нагадуючи про минулу славу.
Сьогодення і надія на завтра
Сьогодні у жителів станції Курне в очах часто можна побачити втому й тривогу. Невпевненість у завтрашньому дні стала їхнім постійним супутником. Багато підприємств закрилося, робочих місць поменшало, і здається, що життя втратило той ритм, який колись наповнював селище.
Та ці труднощі — лише тимчасові. У кожного є право сподіватися на краще майбутнє. Але це майбутнє не прийде саме по собі — його потрібно будувати власними руками. Якщо ми не будемо творити його, то залишимося лише з ностальгією за радянськими часами, які згадуємо як найкращі дні нашого життя.
Ми жили тоді й насолоджувалися тим, що мали, навіть у тих обмежених рамках, які встановлювала держава. А тепер перед нами стоїть інше питання: чим живуть наші діти? У радянські часи їх ще не було, а сучасного щасливого дитинства вони так і не отримали.
Ті діти, чиї батьки мають можливість заробляти гроші, мають і майбутнє. Але що робити тим, чиї батьки не можуть дати їм освіту чи забезпечити гідне життя? Навчання у будь-якому більш-менш престижному закладі коштує дорого, і лише одиниці із сільських родин можуть собі це дозволити.
Тож постає питання: як вижити в цей важкий час, у яке русло направити свої знання та вміння? Відповідь проста й водночас складна: мета в житті та праця для її досягнення. Лише той, хто має ціль і готовий працювати, зможе подолати труднощі й наблизити краще майбутнє.
