Влітку 1982 року нас знову запросили грати на весіллі в селі Грузливець Червоноармійського району Житомирської області. Геннадій уже з нами не виступав — його замінив Микола, який на той час придбав електробаян.
Склад гурту був таким: Микола грав на електробаяні, Олександр — на бас-гітарі, Петро — на ударних, а я — на ритм-гітарі. Апаратуру перевозили вантажівкою, а ми добиралися легковим автомобілем Миколи.
Весілля зазвичай тривало два дні: перший — у нареченої, другий — у нареченого.
Була субота, близько 14-ї години. Сонце стояло в зеніті, спека сягала приблизно 30 градусів. На вулиці майже нікого не було — здавалося, ніби село завмерло під палючим полуднем.
Щойно ми вийшли з автомобіля, перше, що кинулося в очі, — величезний курінь, великий святковий намет для гостей, розрахований приблизно на 200–250 людей. Поруч стояв менший намет, спеціально підготовлений для музикантів, куди ми й перенесли апаратуру.
Добре, коли все вже було зібрано й накрито. Бували й інші випадки, коли доводилося самим ставити намет із підручних матеріалів, поки господарі були зайняті підготовкою свята.
До приїзду молодих, який очікувався приблизно о 16:00–17:00, нам потрібно було встановити апаратуру та перевірити її роботу. У дворі залишилися тільки куховарки та ми — решта гостей поїхали на розпис молодих.
Пічки-«буржуйки» стояли просто на вулиці. Куховарки, обпалені сонцем і жаром від грубок, повільно, але впевнено готували неймовірну кількість страв. Приготувати 10–15 страв на 200–250 людей — це справжнє мистецтво, яке потребує великого досвіду. Таких майстринь у селі запрошували на кожне весілля.
Ми встановили колонки, підключили апаратуру, і зазвучали перші акорди — гучно, на повну потужність. За кілька хвилин почали з’являтися перші слухачі — діти. Вони ніби виникли з нізвідки, і невдовзі біля нас уже зібралося близько п’ятнадцяти малюків.
Зрештою на нас звернули увагу й куховарки. Вони запросили нас поїсти. Після вдихання всіх цих ароматів і запахів від численних страв відмовитися від обіду було б справжнім самогубством — і ми, звісно, не відмовилися.
Близько 16:30 на перехресті неподалік ми помітили кількох чоловіків із лавкою. На лавці лежали рушник, хліб і сіль — вони готувалися зустрічати молодих, які мали повернутися з розпису.
З боку вулиці до двору почали сходитися запрошені гості. Для них ми грали весільний марш, а у відповідь нам традиційно «кидали» гроші — як подяку за музику.
На дорозі раптово з’явилося пожвавлення і почулися крики: «Їдуть!»
Супровідний кортеж легкових автомобілів почав сигналити, а звуки клаксонів було чути, мабуть, аж у сусідньому селі. Ми заграли марш, і кортеж повільно зупинився перед лавкою з хлібом і сіллю.
За традицією чоловіки, що «зустрічали» молодих, вимагали символічний викуп — самогон або горілку та закуску. Після «сплати цього податку за проїзд» кортеж рушив далі й під’їхав до подвір’я.
Молоді вийшли з автомобіля і попрямували до будинку, де їх біля порога зустрічали батько й мати нареченої. Над їхніми головами тримали коровай — великий святковий хліб, спеціально випечений для цієї урочистої миті. Після благословення молоді зайшли до хати, а слідом за ними — гості.
Після цих традиційних обрядів молоді офіційно ставали чоловіком і дружиною.
Близько 18:00 гостей ще було небагато — переважно рідні, приїжджі здалеку, дружки та маршалки (свідки), а також сусіди. Ми грали різну музику, але до танців люди ще були не налаштовані.
У цей час гості вже починали думати про їжу, хоча до застілля ще було рано. Сусіди розходилися додому «перекусити чимось на швидку руку». Гості з далеких місць нерідко пропонували допомогу куховаркам — частково з добрих намірів, а частково в надії щось під’їсти раніше.
Зазвичай у селі гостей запрошували на 16:00–17:00, але основна маса людей збиралася приблизно до восьмої вечора. В інших селах це могло відбуватися ще пізніше, вже після заходу сонця.
Тому, якщо хтось приходив на весілля занадто рано і ще й голодним, очікування першого застілля ставало справжнім випробуванням — із важким терпінням і постійними думками про їжу.
О 19:00 гості почали активно підходити на весілля. У саду, сховавшись від уже не такого палючого сонця, чоловіки встановили столи й лавки та влаштували своєрідний «клуб» для гри в карти. Жінки сиділи на лавках навколо танцювального майданчика й слухали нашу музику.
Ближче до восьмої години гості майже повністю зібралися. У дворі вже бракувало місця — люди стояли на дорозі, в саду, біля танцмайданчика. У курені на столах усе було готове до застілля.
Перелік страв був би майже безкінечним, але серед основного: салат «Олів’є», «оселедець під шубою», свіжі огірки й помідори, салат зі свіжих овочів у сметані, печене в печі м’ясо, домашня та копчена ковбаса, а також кілька видів магазинної ковбаси, голубці, гаряча товчена картопля з курячим м’ясом, котлети, смажена риба тощо.
Між стравами, через приблизно півтора метра, стояли графини з самогоном. Ще через пів метра — пляшки пива та солодкої води. У глечиках був компот із сухофруктів.
Близько 20:30 всі гості вже чекали довгоочікуваної команди «за стіл». Нарешті підійшов старший сват і через мікрофон оголосив, що можна заходити до куреня та сідати.
Першими зайшли молодята, за ними — свідки, молодь, а потім усі інші гості. Кожен займав своє місце за столом, накладав закуску, наливав у стограмові чарки самогон. Але до благословення батьками ніхто не їв і не пив.
Батьки молодих, тримаючи в руках чарки з особливою горілкою з графина, оздобленого червоною стрічкою, благословили молодят на довге й щасливе життя.
І лише тоді все почалося…
У курені запанувала тиша, яку одразу заповнили звуки виделок, що стукали об тарілки, і дзвін чарок. Перша, друга, третя… З кожною випитою чаркою шум у курені зростав майже в геометричній прогресії.
Нас, музикантів, посадили за стіл біля виходу. Ми зазвичай самі обирали це місце — щоб у будь-який момент можна було вибігти й заграти марш для запізнілих гостей, які ще тільки підходили до свята.
Минуло півтори-дві години, перш ніж перші гості почали виходити з-за столів. Ми вже були повністю готові до гри. Наша ритмічна музика швидко підняла більшість запрошених на танцмайданчик, який миттєво заповнився молоддю. Люди середнього віку розмістилися на сидячих місцях навколо, а старші гості залишилися в курені, обговорюючи перші враження від свята.
На вулиці вже сутеніло — сонце давно сховалося за обрієм. Нарешті вперше за весь спекотний день повіяв прохолодний вітерець, освіжаючи танцюючих. У такі вечори на весілля часто приходила молодь із сусідніх сіл: знайомилися, танцювали, слухали музику. Хтось із господарів виносив на дорогу горілку та закуску для незапрошених гостей.
Танці були в самому розпалі, молодь — у піднесеному настрої. Ми працювали на повну силу, адже саме в цей момент у гостей складалося перше враження про нашу гру.
23:30. До нас підійшов старший сват і повідомив, що настав час знову сідати за столи. Ми заграли марш, і танцмайданчик швидко спорожнів. За другим заходом традиційно починалося дарування подарунків. Родичі підходили з великими пакетами, коробками, згортками.
Ми швидко перекусили, щоб встигнути до початку урочистостей. Після кількох чарок (ми прийняли «на груди» по дві) до молодих почали підходити батьки та родичі з подарунками. Ми тим часом відійшли до інструментів.
Біля столу молодих розпочався довгий і для молоді трохи втомливий обряд. Старший сват, тримаючи в одній руці трилітровий графин із самогоном, а в іншій чарку, голосно оголошував кожне привітання. Батьки нареченого підходили до молодих, бажали щастя й довгих років життя та дарували, зокрема, ощадну книжку на дві тисячі карбованців. У відповідь батьки нареченої обдаровували їх одягом — сорочкою для батька і сарафаном для матері.
Далі підходили брати, сестри та інші родичі, і кожен обмінювався подарунками. Після кожного вітання обдарованим також вручали подарунки. Мені й досі здається дивним цей звичай: фактично кожен виходив із весілля з подарунком. Якщо гостей 200–250 осіб, цей процес міг тривати дві–три години.
У цей час за куренем почалася незвична підготовка. Молоді хлопці споруджували щось на кшталт «коня» — дерев’яну драбину, яку клали на плечі трьом чоловікам. На неї сідав четвертий, а всю конструкцію накривали тканинами, щоб приховати «коня» і людей під ним. Вершника вбирали до невпізнання.
У кошик для подарунків клали незвичайні речі — глину, живу курку, дрова та інше. Під «конем» один із хлопців ніс відро.
Цей імпровізований «кінь» входив до куреня одразу після завершення дарування. Вершник у жартівливій формі вітав молодих віршами та вручав подарунки. Після кількох номерів «кінь» починав «підкидати» вершника, а той вигукував: «Кінь пити хоче!». Тоді у відро наливали самогон. Процес тривав, доки не назбиралося 6–8 літрів напою. Після цього «кінь» виходив, а хлопці розчинялися в темряві, іноді пригощаючи всіх охочих на дорозі.
2:00 ночі. Ми грали танцювальну музику. Старші гості вже розійшлися, але молодь ще танцювала. Раптом сталося пожвавлення — свати та кілька чоловіків побігли до дороги. Там виникла бійка. Звичайна справа для таких весіль. Один зі свідків повернувся з розірваною сорочкою та закривавленим носом. Через кілька хвилин усе заспокоїлося — старші чоловіки швидко навели порядок.
3:30 ночі. На майданчику залишалося близько двадцяти молодих людей. Ми оголосили, що танці закінчуються, і запросили всіх на наступний день до молодого. Молодь неохоче розходилася.
Навколо стихло. Ми почали збирати апаратуру. Залишилися лише куховарки та музиканти — як і на початку свята. Куховарки прибирали столи, мили посуд. Ми заносили обладнання до будинку.
Після роботи господиня запросила нас до столу. Там було все найкраще, що залишилося з весілля. Відмовитися було неможливо. Куховарки пригостили нас ще кількома чарками самогону, а Микола приніс баян — і пісня знову розлилася над селом.
Я вийшов надвір. На сході вже займалася зоря. Повітря стало чистим, на траві блищала роса, співали півні. Настав ранок.
Ми вирішили трохи поспати на сіннику. Втома була неймовірна, і очі самі заплющувалися. Але Петро, як завжди, не міг заснути — почав розповідати анекдоти та історії, тож сон прийшов не одразу. Зрештою заснули всі.
Неділя, 10:00. Я вже був на вулиці. Інші ще спали. У курені чути було шум — це гості та сусіди снідали й «похмелялися». Хтось грав у карти в саду, хтось тільки підходив.
Я попросив свата допомогти винести колонки. Ми встановили апаратуру, підключили магнітофон із бобінами. З динаміків зазвучала музика.
Невдовзі з сінника вийшов Петро — з сіном у кучерях. Ми знову сіли снідати, і, звісно, не обійшлося без кількох чарок.
12:00. Гості знову почали збиратися. Ми грали марші, нам «кидали» гроші. Цього разу щедріше, ніж учора. Це було багате весілля, де не шкодували ні музики, ні частувань.
13:00. Сват дав команду сідати за стіл. Страви були свіжі, різноманітні й не гірші за вчорашні. Другий день збирав менше гостей, але саме тоді починалися найцікавіші події.
Після першого застілля починалися різні обряди, жарти та перевдягання. Весілля перетворювалося на справжній театр просто неба, де глядачі й актори постійно мінялися місцями.
Далі події розгорталися до вечора, після чого ми вирушили до нареченого в сусіднє село. Там усе тривало вже значно спокійніше й швидше — приблизно п’ять–шість годин.
Так відбувалися весілля в ті часи. Сьогодні таких уже майже немає. Це була ціла епоха — гучна, щедра й дуже жива.
